1 вересня Україна, продовжуючи започатковану ще за совєтських часів традицію, відзначає День знань. Для Криму в роки незалежності цей день був не лише початком нового навчального року. У різні періоди він ставав своєрідною точкою відліку для важливих змін в українській освіті на півострові.
Йдеться про історію поступового створення шкіл, класів та освітніх осередків, за які українській громаді нерідко доводилося буквально боротися. Причому протистояти доводилося не лише місцевій владі та проросійським силам, а подекуди й центральним органам влади, які не завжди поспішали забезпечувати конституційне право кримських дітей на навчання українською мовою.
Перші українські класи
Один із таких кроків було зроблено у вересні 1995 року. В одній зі шкіл міста Щолкіне на сході Криму почав діяти перший клас з українською мовою навчання. Згодом місцева ЗОШ №3 на певний період стала провідним регіональним осередком україномовної середньої освіти.
1 вересня 1997 року стало особливо важливим днем для української освіти Сімферополя. За сприяння тогочасного президента України Леоніда Кучми в місті було засновано Українську школу-гімназію. Вона швидко стала центром тяжіння для кримчан, які прагнули дати своїм дітям освіту українською мовою — не лише з міркувань збереження національної ідентичності, а й розуміючи практичне значення української мови для подальшого навчання, професійного розвитку та кар’єри.
Того ж дня українська гімназія почала працювати й у Севастополі — на базі загальноосвітньої школи №53.
Наступного року українська освіта в Криму зробила ще один важливий крок, цього разу вже на південному узбережжі. 1 вересня 1998 року в Ялті відкрився навчально-виховний комплекс №15 I–III ступенів — перший у місті навчальний заклад з українською мовою викладання, створений на базі дитячого садка. Навчання тут розпочали учні 1-х, 5-х і 6-х класів.
Згодом комплекс отримав ім’я Степана Руданського — класика української літератури, який віддав Ялті майже третину свого недовгого віку та знайшов тут останню домівку.
Українська освіта поширюється Кримом
У вересні 1999 року українська освіта заявила про себе й у Керчі. У ЗОШ №7 уперше в історії міста було створено Зал української державності, а в школі №2 відкрили перший у місті клас із навчанням українською мовою.
Особливого значення набули події 1 вересня 2001 року в Бахчисараї. На базі ЗОШ №4 за активної участі громадської організації «Український дім» було відкрито 1–11 класи з українською мовою навчання, у яких навчалися близько 200 дітей.
Проте для місцевої української громади цього було недостатньо. Вона прагнула отримати окреме приміщення для повноцінної школи з українською мовою викладання.
«Попри спротив органів місцевого самоврядування Криму, саботаж з боку керівництва Бахчисарайської райдержадміністрації, – це був неочікуваний результат, коли практично всі класи були відкриті і громада вимагала надання приміщення одразу ж під повноцінну школу з викладанням українською мовою окремо», – згадує у власному дописі на фейсбук сторінці Андрій Щекун.
На запрошення «Українського дому» на відкриття класів до Бахчисарая приїхали український правозахисник, дисидент і політв’язень совєтських часів, народний депутат України першого скликання Михайло Горинь та відомий науковець, директор НДІ українознавства Петро Кононенко — обидва нині в засвітах.
Ще одним важливим етапом стало 1 вересня 2005 року. В селищі Комсомольське (Бакачик-Кіят) у передмісті Сімферополя відкрилася нова ЗОШ №43, в якій діяли 23 класи з українською мовою навчання.
Ця школа стала не лише освітнім, а й суспільним явищем. Її існування демонструвало, що попит на українську освіту в Криму не був формальністю чи результатом адміністративних рішень: батьки свідомо обирали для своїх дітей навчання державною мовою.
Українська школа під тиском
Втім, саме такі приклади дедалі більше дратували проросійські сили на півострові. У 2009 році проти школи №43 в Сімферополі місцеві проросійські шовіністи розгорнули справжню кампанію боротьби.
Історія цього навчального закладу стала показовою: навіть там, де українській громаді вдавалося створити повноцінний освітній простір, його існування залишалося предметом постійного політичного та суспільного тиску.
Упродовж двох десятиліть після відновлення незалежності українська громада Криму поступово створювала власну освітню інфраструктуру. Українські класи з’являлися в різних містах півострова, відкривалися гімназії та навчально-виховні комплекси, створювалися культурно-освітні осередки.
За кожним таким фактом стояли конкретні люди — батьки, педагоги, громадські активісти, науковці та політики, які домагалися можливості навчати дітей українською мовою.
Це був далеко не безконфліктний процес. Українській громаді доводилося відстоювати своє право на освіту українською мовою перед місцевою владою, проросійськими активістами, а часом і нагадувати про свої права органам державної влади України.
2014-й: окупація і згортання української освіти
2014 рік перекреслив цю історію. Російська окупація Криму фактично поклала край розвитку україномовної освіти на півострові, як і більшості форм організованого українського життя.
Те, що протягом майже двох десятиліть створювали громади, педагоги та батьки, почали системно згортати.
Тому сьогодні варто пам’ятати історію боротьби за право української дитини здобувати в Криму освіту українською мовою. Це була боротьба не лише за мову викладання, а й за саму присутність України на півострові, за українську ідентичність у регіоні та за право наступних поколінь кримчан залишатися частиною українського культурного та освітнього простору.
Історія українських шкіл та класів у Криму — це водночас історія людей, які ще задовго до окупації розуміли: українська школа на півострові є не просто місцем, де навчають українською. Вона є одним із важливих просторів збереження української громади Криму та її зв’язку з Україною.
Антон БОЖУК, дослідник історії українців Криму