15 червня 2026 року Міністерство закордонних справ Російської Федерації заявило про нібито «перемогу» в міжнародному арбітражі щодо прав прибережної держави в Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці. Російські посадовці представили рішення як доказ законності своїх дій після окупації Кримського півострова та підтвердження претензій Москви на контроль над значною частиною Азово-Чорноморського регіону.
Однак уважний аналіз рішення Арбітражного трибуналу, створеного відповідно до Додатком VII до Конвенції ООН з морського права 1982 року (UNCLOS), свідчить про суттєву різницю між юридичними висновками суду та їх політичним трактуванням Кремлем. Попри гучні заяви російської сторони, міжнародний арбітраж у Гаазі не визнав російського суверенітету над тимчасово окупованим Кримом, не змінив міжнародно-правовий статус Криму та не поставив під сумнів морські права України в Чорному й Азовському морях.
Справу було ініційовано Україною ще 14 вересня 2016 року через систематичні порушення Російською Федерацією міжнародного морського права після окупації Криму. За десять років розгляду вона стала одним із найважливіших міжнародно-правових процесів, пов’язаних із російською агресією проти України та захистом українських інтересів в Азово-Чорноморському регіоні.
Сьогодні ця справа має значення далеко за межами двостороннього спору. Вона безпосередньо стосується міжнародного правопорядку, свободи судноплавства, доступу до природних ресурсів, захисту морського довкілля та майбутнього безпеки всього Азово-Чорноморського регіону.
Російська версія: «перемога» у морському арбітражі
15 червня 2026 року російське міністерство закордонних справ оприлюднило повідомлення для ЗМІ про нібито «перемогу росії» у міжнародному арбітражі щодо прав прибережної держави в Чорному й Азовському морях та Керченській протоці.
За твердженням відомства держави-окупанта, Постійна палата третейського суду в Гаазі винесла остаточне рішення у справі, яка тривала десять років, і нібито підтвердила правомірність позиції Росії щодо морських просторів навколо тимчасово окупованого Криму.
У своїй заяві російське МЗС стверджує, що арбітраж відхилив численні вимоги України, яка звинувачувала Росію у порушенні положень Конвенції ООН з морського права. Зокрема, Москва заявила про нібито відмову Україні у поверненні контролю над вуглеводневими та рибними ресурсами, розташованими поблизу тимчасово окупованого Криму, а також про відсутність підстав для виплати будь-яких компенсацій чи репарацій.
Крім того, російська сторона заявила про начебто визнання статусу Азовського моря та Керченської протоки як внутрішніх вод, про безпідставність вимог щодо демонтажу незаконно спорудженого Керченського мосту та про відхилення українських претензій щодо екологічних збитків.
Особливу увагу привертає тональність російської заяви. У тексті активно використовуються політичні та пропагандистські формулювання: «переконлива перемога», «крах зусиль Києва», «поразка України та Заходу», «юридична війна проти Росії». Подібна риторика є характерною для інформаційних кампаній Кремля та суттєво відрізняється від мови міжнародного права.
Фактично Росія намагається сформувати враження, що міжнародний арбітраж підтвердив законність її дій після окупації Криму та визнав особливий статус морських просторів навколо півострова. Саме ця теза стала центральним елементом інформаційного супроводу рішення російськими державними структурами.
Позиція України: арбітраж не визнав російського суверенітету над Кримом
У відповідь Міністерство закордонних справ України наголосило, що Арбітражний трибунал виніс рішення у справі ще 22 квітня 2026 року та не визнавав ані російського суверенітету над Кримом, ані будь-яких змін міжнародно визнаного статусу українських територій.
Українська сторона підкреслила, що трибунал підтвердив статус України як прибережної держави в Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці. Жодні односторонні дії Російської Федерації після 2014 року і тим більше після повномасштабного вторгнення у 2022 році не можуть скасувати права України, гарантовані міжнародним правом.
Важливим результатом справи стало встановлення порушень Росією своїх міжнародних зобов’язань під час будівництва Керченського мосту, прокладання підводних енергетичних кабелів та газопроводу через Керченську протоку.
Арбітраж дійшов висновку, що Російська Федерація не забезпечила належної оцінки впливу на навколишнє середовище, не виконала вимог щодо інформування та консультацій із зацікавленими сторонами, а також не дотрималася належних процедур міжнародного співробітництва у сфері захисту морського довкілля.
Для України це рішення має принципове значення. Воно вкотре демонструє, що міжнародні інституції не визнають спроб Росії нав’язати світові наслідки окупації як нову політичну чи правову реальність.
Що входило до компетенції арбітражу і чого він не міг вирішувати
Однією з головних маніпуляцій російської сторони стало твердження про нібито міжнародне визнання російського статусу Криму.
Насправді арбітражний трибунал, створений відповідно до Додатку VII Конвенції ООН з морського права, не має повноважень визначати територіальний суверенітет над спірними територіями.
Його компетенція обмежується питаннями тлумачення та застосування положень Конвенції ООН з морського права. Саме тому ще на попередніх стадіях процесу арбітраж чітко розмежовував питання морського права та питання належності тимчасово окупованого Криму.
Іншими словами, трибунал не міг ані підтвердити український суверенітет над Кримом, ані визнати його російським. Будь-які заяви про те, що рішення суду нібито легітимізувало окупацію півострова, є політичною інтерпретацією, а не юридичним фактом.
Показовим є й питання Азовського моря та Керченської протоки. Якщо російська сторона говорить про «внутрішні води», то українська сторона наголошує: відповідно до міжнародного права та чинних міждержавних домовленостей йдеться про внутрішні води двох держав, а не про виключний контроль Росії над акваторією.
Саме тому твердження про перетворення Азовського моря на «російське внутрішнє озеро» не знаходить підтвердження ні в міжнародному праві, ні в самому рішенні арбітражу.
Саме тому будь-які спроби представити рішення арбітражу як міжнародне визнання російської окупації Криму є маніпулятивними. Позиція Організації Об’єднаних Націй, Європейського Союзу, Ради Європи та переважної більшості держав світу залишається незмінною: Крим є невід’ємною частиною України, яка перебуває під тимчасовою російською окупацією. Відповідно, міжнародно-правовий статус Криму не змінився, а питання деокупації Криму продовжує залишатися одним із ключових елементів міжнародного порядку денного.
Судове рішення та політична пропаганда
Ситуація навколо рішення міжнародного арбітражу вкотре демонструє, що Російська Федерація продовжує поєднувати юридичні процеси з масштабними інформаційними кампаніями.
Кремль намагається використовувати навіть часткові або процедурні рішення міжнародних інституцій для просування власних політичних наративів щодо тимчасово окупованого Криму, Азовського моря та Чорного моря.
Однак навіть із змісту самої російської заяви випливає, що арбітраж встановив окремі порушення з боку Російської Федерації. Це вже суперечить тезі про «повну» або «беззаперечну» перемогу.
Найслабшим місцем російської аргументації є твердження про нібито «перше в історії» міжнародне визнання російського статусу Криму. Якби міжнародний арбітраж дійсно визнав російський суверенітет над Кримом, це стало б безпрецедентною подією світового масштабу та спричинило б кардинальний перегляд позицій ООН, Європейського Союзу, Ради Європи та більшості держав світу. Нічого подібного не відбулося.
Навпаки, міжнародна спільнота продовжує розглядати тимчасово окупований Крим як територію України, що перебуває під російською окупацією. Незмінною залишається і позиція міжнародних організацій щодо незаконності анексії півострова та необхідності відновлення територіальної цілісності України.
Для України цей процес є черговим етапом довготривалої правової боротьби за відновлення справедливості та притягнення держави-агресора до відповідальності. Для міжнародної спільноти — нагадуванням про те, що жодна інформаційна кампанія не здатна змінити норми міжнародного права чи легітимізувати наслідки воєнної агресії.
Головний підсумок цієї справи полягає не в тому, хто оголосив себе переможцем, а в тому, що міжнародно-правовий статус тимчасово окупованого Криму залишається незмінним. Крим є частиною України, а питання деокупації Криму та відновлення повного українського суверенітету в Азово-Чорноморському регіоні залишаються актуальними завданнями як для Української держави, так і для міжнародної спільноти.
Експертна оцінка: між завищеними очікуваннями та реальними результатами арбітражу
Фаховий експертний погляд на результати багаторічного арбітражного процесу оприлюднив у Фейсбук доктор юридичних наук, професор, експерт з міжнародного права та морського права Борис Бабін.
У своєму дописі під промовистою назвою «Сцилла зради та Харібда невігластва» він звернув увагу на те, що нинішнє рішення не стало несподіванкою для фахівців, які тривалий час стежили за перебігом процесу.
За словами експерта, ще у 2021 році арбітраж відхилив значну частину українських вимог, оскільки вони виходили за межі предмета розгляду Конвенції ООН з морського права. Саме тоді стало зрозуміло, що розраховувати на масштабне задоволення всіх українських претензій або на значні фінансові компенсації буде вкрай складно.
Борис Бабін звертає увагу, що фінальне рішення фактично не передбачило для України жодних компенсацій та не задовольнило значну частину вимог. Водночас арбітраж підтвердив порушення Російською Федерацією низки статей Конвенції ООН з морського права під час будівництва Керченського мосту, газопроводів та кабельних комунікацій через Керченську протоку. Йдеться насамперед про невиконання зобов’язань щодо співробітництва у сфері захисту морського довкілля, проведення екологічних процедур та належного інформування зацікавлених сторін.
Окремо експерт акцентує увагу на тому, що арбітраж зберіг підхід до Азовського моря як до внутрішніх вод двох держав, що стало однією з причин відхилення частини українських вимог у сфері судноплавства та використання морських просторів.
Водночас Борис Бабін застерігає від двох крайнощів у сприйнятті рішення. З одного боку — від російських заяв про нібито «історичну перемогу», а з іншого — від спроб оголосити результат повною поразкою України. На його думку, нинішнє рішення слід оцінювати через призму реальних юридичних можливостей цього арбітражу та тих процесуальних обмежень, які існували від самого початку справи.
Показовим є й інший аспект оцінки експерта. Він критично висловився щодо багаторічної практики формування міжнародно-правових позицій України переважно за участю іноземних юридичних радників та недостатнього залучення українських фахівців з морського права. На його переконання, результати справи мають стати приводом для професійного аналізу не лише дій Росії, а й ефективності державної політики України у сфері міжнародного морського права та захисту національних інтересів в Азово-Чорноморському регіоні.
Разом із тим важливо враховувати й зміну безпекової ситуації після початку повномасштабної війни. Якщо у 2016 році Україна робила ставку переважно на міжнародно-правові механізми захисту своїх морських прав, то сьогодні держава має значно ширший спектр інструментів для забезпечення власної безпеки та захисту інтересів у Чорному й Азовському морях.
У цьому контексті експертна оцінка Бориса Бабіна є важливою насамперед тому, що дозволяє подивитися на рішення арбітражу без політичних гасел і пропагандистських штампів — як на складний юридичний результат, який містить як позитивні для України аспекти, так і очевидні обмеження та невикористані можливості.
Андрій ЩЕКУН