Євгенія Габер: Для Туреччини Україна з 2014 року є фактором безпеки

3 лютого 1992 року Україна і Туреччина підписали протокол про встановлення дипломатичних відносин. Цей документ фактично відновив набагато давніші офіційні взаємини між країнами. Одним із перших зафіксованих міжнародних документів вважається угода між козацькою Україною та Османською імперією (попередницею сучасної Туреччини), укладена у 1649 році. Вона надавала українським суднам свободу мореплавства в Чорному морі та право проходу через турецькі протоки без мит та податків. У 1918 році Османська імперія була однією з перших, хто визнав УНР, тоді ж сторони обмінялися дипломатичними місіями.

Про двосторонню стратегічну співпрацю між країнами, напрями її посилення, посередницьку та миротворчу роль Анкари в російсько-українській війні, роль та пріоритети Туреччини в забезпеченні безпеки Чорноморського регіону та Європи в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформ розповіла професорка з національної безпеки, провідна дослідниця Атлантичної ради (США) та Центру досліджень сучасної Туреччини Карлтонського університету Євгенія Габер.

ТУРЕЧЧИНА ПРИНЦИПОВО ПІДТРИМУЄ ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНИ

– Пані Євгеніє, минулий рік в українсько-турецьких відносинах запам’ятався передусім новими раундами перемовин у Стамбулі. На вашу думку, які ключові уроки Україна і Туреччина можуть винести із цього процесу? Які кроки Анкари у 2025 році були для Києва найбільш значущими (політичні, військові, економічні)?

– На мою думку, головний урок не лише 2025 року, а й усіх попередніх переговорних раундів із Росією – від Мінських домовленостей до спроб діалогу після початку повномасштабного вторгнення – полягає в одному: Росія ніколи не сприймала переговори як шлях до миру. Для Москви це форма продовження війни іншими засобами: дипломатичними, інформаційними, політичними.

На тлі зміни риторики США від «кордонів 1991 року» до «здачі Донбасу Росії» важливе значення має позиція Туреччини, яка послідовно і принципово наголошує на повазі до суверенітету й територіальної цілісності України. Анкара неодноразово підкреслювала, що будь-який мир має бути прийнятним для українського народу й базуватися на відновленні територіальної цілісності України, разом із Кримом. Це чіткий і важливий сигнал у ширшому міжнародному контексті. Важливо й те, що між Києвом і Анкарою існує інтенсивний політичний діалог.

Окремо варто відзначити заяви Туреччини про готовність відігравати активну роль у забезпеченні безпеки в Чорному морі, зокрема в межах відповідних коаліційних форматів. Анкара також не унеможливлює скерування військового контингенту в Україну. З огляду на те, що Туреччина є однією з найпотужніших військових сил у НАТО та має значний військово-морський потенціал, ці сигнали є важливими як з політичного, так і з безпекового поглядів.

ТУРЕЧЧИНА МОЖЕ СТАТИ ЛІДЕРОМ У СТВОРЕННІ «ПОВІТРЯНОГО ЩИТА» НАД ЧОРНИМ МОРЕМ

– Туреччина є активним учасником зустрічей Коаліції охочих і, як ви зазначили, декларує готовність узяти на себе роль гаранта безпеки та стабільності в Чорному морі, не унеможливлює скерування військового контингенту в Україну за певних умов. Наскільки реалістичною є така роль Туреччини з огляду на її відносини з Росією та союзниками по НАТО? І наскільки така роль Туреччини  прийнятна та бажана для України з погляду довгострокових безпекових інтересів?

– Заяви Туреччини про можливість направлення військового контингенту до України за умови припинення вогню та за чіткого визначення мандата такої місії є радше довгостроковою перспективою, ніж реалістичним сценарієм найближчого часу. По-перше, така участь можлива лише після встановлення режиму припинення вогню, а ми наразі далекі від розуміння, коли, за яких умов і по якій лінії він може бути запроваджений. По-друге, будь-яка миротворча або стабілізаційна місія потребуватиме багатосторонньої підтримки: політичної, військової, повітряної, розвідувальної, логістичної тощо. Анкара традиційно долучається до багатосторонніх операцій, але для цього потрібні не декларації намірів, а реальні рішення партнерів, яких я зараз не бачу.

Значно більше можливостей для посилення ролі Туреччини існує в забезпеченні безпеки Чорного моря. Передусім ідеться про збереження режиму закриття проток для російських військових кораблів до повної деокупації українських територій. Навіть у разі тимчасового припинення вогню, задля недопущення відновлення російського морського потенціалу. Це також стосується суден, які Росія використовує з військовою метою під прикриттям цивільного флоту.

Другий важливий напрям – участь Туреччини у тристоронній групі з розмінування разом із Румунією та Болгарією. Наразі її мандат обмежений територіальними водами країн НАТО, однак активно обговорюється можливість його розширення до патрулювання західної частини Чорного моря для захисту критичної інфраструктури та газовидобувних платформ у виключних економічних зонах (ВЕЗ) цих трьох країн.

Це важливо, оскільки ВЕЗи не підпадають під дію статті 5 НАТО, а отже залишаються вразливими до актів саботажу, диверсій або провокацій з боку Росії. Така нестабільність не лише створює безпекові ризики, а й стримує прихід інвесторів у проєкти з видобутку газу в регіоні. Водночас посилення захисту цієї інфраструктури дало б змогу суттєво зміцнити енергетичну безпеку не тільки Румунії та Болгарії, а й усієї Південно-Східної Європи (Туреччина вже успішно розробляє свої газові родовища).

Окремим напрямом, де Анкара могла б відіграти лідерську роль, є повітряне патрулювання над Чорним морем для захисту портової та критичної інфраструктури, а також комерційного судноплавства, яке регулярно стає мішенню російських атак. Хоча Анкара традиційно наполягає на тому, що безпекові формати в Чорному морі мають базуватися на взаємодії чорноморських країн НАТО (Туреччини, Румунії та Болгарії) без військово-морської присутності союзників з-поза регіону, ця логіка не поширюється на повітряне патрулювання. Тож за політичної волі Туреччина могла б відіграти ключову роль у  створенні та координації так званого повітряного щита над Чорним морем. (З 2024 року Анкара приєдналася до ініціативи загальноєвропейської системи протиповітряного захисту Sky Shield).

Туреччина бере участь у передовій присутності НАТО в Румунії, активно долучається до морських і повітряних місій Альянсу в Чорноморському регіоні. За планами міноборони Туреччини, країна знову направить свої F-16 у Румунію для патрулювання з грудня 2026 до березня 2027 року. Але далі цього поки що не йде.

Важливим сигналом посилення регіональної співпраці стало придбання Румунією турецького корвета. Це перший випадок продажу турецького корвета країні НАТО.

Водночас, на жаль, чорноморські країни НАТО не готові до жорсткішої відповіді Росії. До того ж існують інституційні обмеження, пов’язані з тим, що Туреччина не член Євросоюзу, що ускладнює її участь у нових ініціативах ЄС з протидії гібридним загрозам у Чорному морі. Хоча без Туреччини, яка забезпечує 2/3 морської «картинки» (ситуаційної обізнаності) в регіоні й має потужний флот, ефективна система чорноморської безпеки неможлива.

На мою думку, співпраця трьох чорноморських країн НАТО – Туреччини, Румунії та Болгарії – у тісній координації з Україною (та за підтримки інших союзників) могла б стати основою системи регіональної безпеки та стримування Росії в Чорному морі. У цій конфігурації Туреччина відігравала б ключову роль як держава зі значним військово-морським потенціалом і контролем над протоками. Румунія – як передовий хаб оборонних спроможностей НАТО та елементів стримування доступу на західному фланзі Чорного моря. Україна – як держава з унікальним досвідом і значним потенціалом асиметричних дій на морі з використанням новітніх автономних надводних і підводних систем, морських дронів та інших інноваційних рішень для моніторингу, патрулювання й захисту акваторії Чорного моря. Саме поєднання цих взаємодоповнювальних спроможностей могло б створити якісно нову архітектуру стримування, здатну суттєво обмежити агресивні плани Росії в регіоні.

МІЖ ПРАГНЕННЯМ АНКАРИ ДО СТАБІЛЬНОСТІ В ЧОРНОМУ МОРІ ТА ІМПОРТОМ НЕЮ НАФТИ З РОСІЇ Є ОЧЕВИДНИЙ КОНФЛІКТ

– Наприкінці цього року, після атак України на кораблі тіньового флоту Росії, Туреччина висловила своє незадоволення. Позиція обох країн зрозуміла: Україна протидіє експорту російської нафти та фінансуванню війни. Туреччина наполягає, що Чорне море не має бути ареною протистояння. Водночас Росія атакувала й турецькі кораблі в портах України. Де, на вашу думку, проходить межа між прагненням Туреччини до стабільності в Чорному морі та правом України на самозахист?

– Це питання дуже чутливе для Анкари, яка традиційно наголошує на неприпустимості «ескалації» у Чорному морі та побоюється виходу бойових дій за межі територіальних вод України. Для Туреччини головний ризик – перетворення Чорного моря на ширшу зону бойових зіткнень, що загрожує і її власній безпеці, і функціонуванню експортних маршрутів. Анкара зацікавлена у збереженні морської торгівлі – від зерна й добрив до енергоносіїв – і тому «деескалація» у Чорному морі є для неї ключовим пріоритетом.

В офіційних заявах турецька сторона зазвичай займає максимально виважену позицію і фактично формулює рамку «деескалації» як головний орієнтир. Проблема в тому, що така постановка питання часто створює хибну еквівалентність між діями Росії та України. З правового погляду й за характером це абсолютно різні речі. Українські удари по російському «тіньовому флоту» слід розглядати в логіці права на самозахист і протидії інструментам, які прямо підтримують російську воєнну економіку. Українська сторона нейтралізує порожні танкери без прапорів і реєстрацій, що перебувають під санкціями, які не лише фінансують російську воєнну машину, а й створюють реальну загрозу безпеці судноплавства та навколишньому середовищу. Водночас Росія системно атакує цивільні судна, що перевозять продовольство з українських портів відповідно до норм міжнародного морського права, а також завдає ракетних і дронових ударів по цивільній та портовій інфраструктурі в мирних містах, свідомо створюючи загрозу для цивільного судноплавства як у Чорному морі, так і на Дунаї.

Окремий вимір цієї «чутливості» Анкари – економічний інтерес. Попри політичну підтримку України, Туреччина стабільно залишається у трійці «лідерів» за обсягами імпорту російської сирої нафти (поступаючись лише Китаю та Індії). Це вказує на очевидний конфлікт між прагненням Анкари до стабільності в Чорному морі та реальністю, у якій торгівля енергоносіями фактично підживлює доходи російського бюджету, а отже – і ресурсну базу війни.

АНКАРА ЧІТКО ПРОДЕМОНСТРУВАЛА МОСКВІ, ЩО ЇЇ ПОВІТРЯНИЙ ПРОСТІР НЕ Є СІРОЮ ЗОНОЮ

– Росія минулого року кілька разів порушувала повітряний простір Туреччини безпілотниками. Для збиття одного з них Анкара була змушена задіяти винищувачі F-16. Як вважаєте, якими є цілі таких дій Росії та який сигнал Москва намагається надіслати Туреччині? Чи можуть такі провокації суттєво вплинути на відносини Туреччини та Росії в майбутньому?

– Російські порушення повітряного простору Туреччини безумовно є провокаціями. По-перше, це перевірка реакції Анкари та її червоних ліній. Запуск безпілотників – відносно низьковартісний і контрольований інструмент, який дає змогу Росії оцінити, чи готова Туреччина перейти від дипломатичних сигналів до військової відповіді. Факт залучення винищувачів F-16 для перехоплення російських дронів став важливим сигналом: Анкара чітко продемонструвала, що її повітряний простір не є сірою зоною. Росія має це добре пам’ятати ще з 2015 року, коли турецькі сили ППО збили російський Су-24 у своєму повітряному просторі на кордоні зі Сирією.

По-друге, Москва так нагадує Туреччині про здатність створювати ризики вздовж її кордонів: у Чорному морі, на південному фланзі НАТО, а також у ширшому близькосхідному контексті. Це демонстрація того, що Росія може ускладнювати безпекове середовище для Анкари одразу на кількох напрямках.

Що стосується впливу таких інцидентів на двосторонні відносини, то кардинального зламу вони не спричинять, але й не забудуться. Турецько-російські відносини залишаються транзакційними й асиметричними. Анкара діє в рамці деескалації – зокрема, це видно і з фактичної відсутності жорсткої реакції на російські атаки по турецьких суднах у Чорному морі. Туреччина вміє відокремлювати демонстративну «гру м’язами» від реальних загроз власній безпеці. До того ж між Анкарою і Москвою зберігається багато спільних інтересів – від економіки й енергетики до ширших регіональних домовленостей. Але, за першої ліпшої нагоди, Туреччина не знехтує можливістю нагадати Росії про ці провокації.

Загалом же проблема ширша. У Туреччині часто можна почути серйозні сумніви щодо можливості застосування статті 5 НАТО та реальної підтримки Альянсу в разі її прямого зіткнення з Росією. Ця невизначеність змушує Анкару діяти максимально стримано й виважено у відповідях на російські провокації, уникаючи кроків, які могли б втягнути її в конфлікт без чіткої впевненості в колективній підтримці.

УЧАСТЬ ТУРЕЧЧИНИ В ОБОРОННИХ ПРОЄКТАХ ЄС ЗРОБИТЬ ЄВРОПУ СТІЙКІШОЮ ДО РОСІЙСЬКИХ ЗАГРОЗ

– Нинішні геополітичні трансформації, зокрема певний розрив США та Європи в безпекових питаннях, зробив актуальною участь Туреччини як потужної військової сили НАТО та регіону в європейських оборонних ініціативах. Як вважаєте, наскільки може бути ефективною така співпраця та в якому форматі?

– Так, сьогодні є значний потенціал для того, щоб Туреччина відігравала помітно більшу роль в європейській компоненті НАТО – так званій European Pillar (європейський складник НАТО, – ред.). Передусім це пов’язано з її розвиненим оборонно-промисловим комплексом та військовими спроможностями, особливо на тлі поступового скорочення присутності США в Європі.

Одна з ключових проблем європейської оборони полягає не лише у збільшенні фінансування, але й у швидкості перетворення інвестицій на реальні військові спроможності. У цьому сенсі Туреччина має практичний досвід і виробничу базу, що дає змогу відносно швидко «перетворювати гроші на зброю» – від безпілотних систем до бронетехніки та морських платформ.

Водночас цей потенціал серйозно обмежується низкою структурних і політичних чинників. По-перше, у сфері оборони діє жорстка бізнес-логіка: конкуренція між компаніями, національний протекціонізм і прагнення держав зберегти контроль над власними оборонними ринками часто переважають над міркуваннями колективної безпеки та ефективності. По-друге, Туреччина не є членом Європейського Союзу, а отже не може повноцінно брати участь у низці європейських оборонних ініціатив і фінансових механізмів, на відміну від країн-членів ЄС.

До цього додаються й політичні обмеження. Напруженість у відносинах із Грецією та Кіпром, а також конкуренція з окремими європейськими державами, зокрема з Францією, у сфері оборонної промисловості та стратегічного впливу в Середземномор’ї та Північній Африці, істотно звужують простір для глибшої залученості Туреччини до європейських оборонних проєктів. І це точно не про політичну інтеграцію до ЄС, радше про прагматичний підхід і бізнес-логіку. Тепер багато говорять про створення спільних підприємств або реалізацію певних проєктів із залученням Туреччини як «третьої» сторони поза рамками повноцінної інституційної співпраці. Утім, на практиці зберігається значна кількість інституційних бар’єрів, елементів національного протекціонізму та політичних проблем, які не дають змоги в повному обсязі реалізувати цей потенціал.

З погляду інтересів України, залучення Туреччини до європейських оборонних проєктів є важливим не лише як «повернення Анкари на Захід», а й як елемент посилення європейської стратегічної автономії у сфері оборони. Така співпраця зробила б і Туреччину, і Європу, і Україну стійкішими до російської загрози в умовах тривалої війни.

ІСТОРІЯ ІЗ С-400 СТРАТЕГІЧНО ШКІДЛИВА ДЛЯ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ

– Туреччина прагне повернення у програму F-35, з якої її було виключено через придбання в Росії систем ППО С-400, зокрема шукаючи шляхи задовольнити вимогу Вашингтона щодо ненаявності у країні цих російських систем. Як потенційне повернення Туреччини до програми F-35 може вплинути на безпековий баланс у регіоні Чорного моря? І чи несе можливий компроміс між США та Туреччиною щодо С-400 додаткові ризики або можливості для України?

– Російська система протиповітряної оборони С-400 на озброєнні Туреччини від самого початку була абсолютно політичним, а не військовим проєктом – інструментом Росії для цілеспрямованого створення напруження у відносинах Анкари з партнерами по НАТО. Ця система є неефективною, непридатною з погляду інтеграції в натовські оборонні структури й фактично не використовується Туреччиною. Водночас вона стала одним із ключових чинників різкого погіршення відносин Анкари із західними партнерами після 2016-го року. Наслідки цього рішення Туреччина відчуває й досі – зокрема у вигляді санкцій та виключення з програми F-35.

Розв’язання цієї проблеми – чи то в результаті передавання С-400 третій стороні, чи повернення їх Росії – а також відновлення повноцінної участі Туреччини у програмі F-35 сприяло б відновленню співпраці зі союзниками по Альянсу. Ідеться не лише про модернізацію військових спроможностей Туреччини, а й про важливий політичний сигнал. Такий крок означав би поступовий, але чіткий зсув у складному балансуванні Анкари – на крок далі від Росії і до глибшої та більш системної співпраці з НАТО. Безумовно, це в інтересах України.

У нинішніх умовах повернення до повноцінної оборонної взаємодії з НАТО було б абсолютно раціональним і давно назрілим рішенням для зміцнення обороноздатності самої Туреччини. Історія із С-400 є токсичною і стратегічно шкідливою як для Туреччини, так і для євроатлантичної безпеки загалом. Виграла від цієї ситуації тільки Москва. Сподіваюсь, що ескалація загроз з боку Росії підштовхне Анкару до єдино правильного рішення, яке відповідатиме її власним довгостроковим безпековим інтересам та інтересам союзників.

– Нещодавно Голова Національної розвідувальної організації Туреччини (MİT) Ібрагім Калин у статті для Anadolu Agency окреслив стратегічні пріоритети подальшого розвитку організації, зокрема як активного учасника розвідувальної дипломатії – розширенні участі MİT у врегулюванні регіональних і міжнародних конфліктів як доповнення до традиційних дипломатичних каналів. Як думаєте, наскільки ефективною є та може бути «розвідувальна дипломатія» Туреччини у врегулюванні сучасних конфліктів, зокрема війни Росії проти України?

– Так звана розвідувальна дипломатія Туреччини не є чимось принципово новим. MİT традиційно відіграє значно активнішу роль у зовнішній політиці, ніж це притаманно багатьом західним країнам, і часто виступає не лише інструментом збору інформації, а й каналом неформального діалогу, посередництва та кризового менеджменту.

Ефективність такої «розвідувальної дипломатії» полягає передусім у її гнучкості. Вона дає змогу Анкарі підтримувати комунікацію зі сторонами, з якими офіційні дипломатичні канали або заблоковані, або які надто чутливі. Це особливо помітно в регіональних конфліктах, де Туреччина намагається грати роль посередника або «човникової дипломатії». У цьому сенсі MİT часто доповнює класичну дипломатію, працюючи там, де формальні механізми або не спрацьовують, або йдеться про залучення сторін, участь яких в офіційних переговорах є політично чи юридично неприйнятною. Ми бачили це, наприклад, у випадках Сирії, Ірану, ХАМАСу чи руху Талібан.

Водночас потенціал «розвідувальної дипломатії» має чіткі обмеження, особливо у війні Росії проти України. Росія використовує переговори й неформальні канали не для пошуку компромісів, а як інструмент тиску, маніпуляцій і легітимації власної агресії. У таких умовах навіть найефективніші неофіційні канали не здатні замінити політичну волю до припинення війни, якої з російського боку немає.

Для України «розвідувальна дипломатія» Туреччини може бути корисною в обмежених практичних питаннях – зокрема в гуманітарних аспектах, обміні полоненими та інших вузьких технічних домовленостях. Проте її роль у досягненні всеосяжного миру є допоміжною й обмеженою. Повторюсь, вирішальними чинниками залишаються військова реальність на полі бою, знекровлення російської економіки і здатність партнерів підтримувати Україну в довгостроковій перспективі.

ТУРЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ БІЛЬШЕ НЕ СПРИЙМАЮТЬСЯ ЯК ПОХІДНІ ВІД ВІДНОСИН З РОСІЄЮ

– На початку лютого ми відзначатимемо 34-ту річницю встановлення двосторонніх дипломатичних відносин між Україною та Туреччиною. Які чинники сьогодні найбільше впливають на рівень відносин між Києвом та Анкарою? Що є спільним стратегічним активом і які орієнтири, на вашу думку, визначатимуть українсько-турецьке партнерство у коротко- та середньостроковій перспективі?

– Тут доцільніше говорити про 34 роки з моменту відновлення, а не встановлення дипломатичних відносин. Останніми роками з’явилася значна кількість архівних матеріалів, які переконливо свідчать про тяглість українсько-турецьких дипломатичних зв’язків ще із часів Османської імперії, козацької держави, доби УНР. Тож ідеться не про побудову відносин з нуля, а про їх історичний розвиток на новому рівні.

На сучасному етапі вдалося зробити багато, особливо з огляду на геополітичний контекст. Мабуть, головним досягненням стало те, що Україна дипломатичними зусиллями і надзвичайно високою ціною повномасштабної війни змогла вийти з тіні Росії в публічному й політичному сприйнятті Туреччини. Пам’ятаю, як, приїжджаючи до Туреччини років двадцять тому, я мала пояснювати, де розташована Україна, і що це окрема держава: не Росія, не «місто в Польщі», а велика європейська країна з 50-мільйонним населенням за годину льоту від Стамбула. Сьогодні про Україну знають.

Водночас зміни відбулися не лише на рівні суспільного сприйняття, а й у значно глибшій політичній площині. Попри системну пропагандистську роботу Росії з дискредитації України та її військово-політичного керівництва, Україна довела свою суб’єктність і здатність вибудовувати з Туреччиною окремий, самостійний трек відносин, заснований на власних національних інтересах і спільних проєктах. Турецько-українські відносини більше не сприймаються як похідні або відгалуження турецько-російських відносин. І це, на мою думку, одне із ключових стратегічних досягнень за цей час.

Ідеться про великий шлях взаємного відкриття двох країн – на рівні політичних еліт, експертних спільнот і міжлюдських контактів. Попри те, що в Туреччині й досі присутнє «Россотрудничество» і відчувається потужний вплив російської дезінформації, спрямованої на знецінення України й нав’язування образу Росії як «єдиного правонаступника» радянської культурної, наукової та історичної спадщини, Україна в цілому досить успішно протидіє цьому через власну публічну й культурну дипломатію.

Другий важливий аспект – це перехід українсько-турецьких відносин від рівня «човникової» торгівлі початку 1990-х і «змішаних шлюбів» до стратегічного партнерства та спільних проєктів у ВПК. Цей зсув в українсько-турецьких відносинах відбувся не стільки формально з підписанням декларації про стратегічне партнерство, скільки після російської окупації Криму у 2014 році. Саме тоді Україна, на мою думку, уперше з’явилася на турецьких «радарах» як безпековий фактор. Окупація Криму чітко продемонструвала, наскільки критично важливим для Туреччини є збереження територіальної цілісності та суверенітету України для недопущення російського контролю над Чорним морем. Фактично, за відсутності сил НАТО в Чорному морі, Україна стала ключовим елементом стримування Росії в регіоні.

ЗМІНА УКРАЇНОЮ БАЛАНСУ СИЛ У ЧОРНОМУ МОРІ ПРАЦЮЄ В ІНТЕРЕСАХ ТУРЕЧЧИНИ

– Як вплинула на цей процес російська військова повномасштабна агресія у 2022 році?

Після 2022 року цей статус лише закріпився. Україна остаточно утвердилася як самостійний безпековий актор у Чорноморському регіоні, довівши, що навіть без класичного військово-морського флоту здатна радикально змінювати баланс сил. Завдяки асиметричним рішенням і використанню безпілотних морських технологій Україні вдалося знищити близько третини російських спроможностей у Чорному морі. Ідеться не лише про ураження кораблів, а й про системи протиповітряної оборони та ширшу військову інфраструктуру, що оголило вразливості Росії далеко за межами Чорного моря – зокрема на Південному Кавказі, у Сирії, навіть в Африці.

У цьому сенсі надзвичайно важливо, що Україна і Туреччина сьогодні поділяють спільні безпекові інтереси. Те, як Україна змінює баланс сил у Чорному морі, об’єктивно працює і в інтересах Туреччини на значно ширшій географії.

Крім того, Україна – чорноморська держава, а отже органічно вписується в традиційну турецьку концепцію регіональної безпеки, що базується на співпраці саме регіональних країн. У цьому контексті є значний потенціал для подальшої взаємодії – як у формуванні нової регіональної системи безпеки, так і в конкретних спільних проєктах у сфері ОПК, де можливостей для практичної кооперації надзвичайно багато.

Третій важливий вимір українсько-турецьких відносин – це економіка. Після багаторічних переговорів у 2022 році було підписано Угоду про зону вільної торгівлі. Угоду вже підписали обидві сторони й ратифіковала Туреччина, що є важливим політичним та економічним сигналом. Відбувається і поступове зростання товарообігу між двома країнами.

Важливий елемент подальшої співпраці – участь Туреччини в післявоєнному відновленні та відбудові України. Туреччина традиційно є активним гравцем на ринку підрядників і має значний досвід участі у великих інфраструктурних проєктах – від будівництва мостів і транспортних розв’язок до аеропортів та об’єктів критичної інфраструктури. Турецькі компанії неодноразово працювали в Україні ще до повномасштабної війни й добре зарекомендували себе з погляду якості і здатності ефективно працювати в умовах підвищених ризиків, зокрема воєнних.

Є багато ідей, як Туреччина могла б бути залучена до відновлення України – як у двосторонніх форматах, так і в багатосторонніх проєктах із використанням європейських, японських та інших міжнародних фінансових ресурсів. Зацікавленість у такій співпраці є з обох сторін, і економічний вимір може стати одним із практичних елементів подальшого поглиблення українсько-турецького стратегічного партнерства.

Утім, було б неправильно стверджувати, що інтереси України й Туреччини збігаються в усіх питаннях. Залишається низка чутливих для України моментів, зокрема співпраця Туреччини з Росією в економічній та енергетичній площинах, а також певні проблемні питання у відносинах Анкари з іншими партнерами по НАТО, які об’єктивно обмежують можливості повного використання потенціалу співпраці і змушують Туреччину займати виважену позицію автономного гравця.

Водночас усі ці роки дипломатичних відносин показали, що Україна і Туреччина здатні бути конструктивними партнерами. Обидві країни вміють працювати на результат, вести прагматичний діалог і з повагою ставитися до чутливих питань та обмежень одна одної. Саме ця здатність до взаємного розуміння і практичної співпраці, попри складний регіональний контекст, і є головним активом українсько-турецьких відносин сьогодні та на майбутнє.

Окрім того, на тлі суттєвих змін міжнародного безпекового порядку для України і Туреччини відкривається шанс посилити Європу та стати важливими елементами нової європейської архітектури безпеки, яка формується просто зараз – ширшої за межі ЄС. Європейські країни в широкому розумінні – разом із Великою Британією, Україною, Туреччиною та іншими партнерами – відіграватимуть дедалі помітнішу роль у цій системі. І в цьому контексті для України й Туреччини відкривається значний простір як для поглиблення двосторонньої співпраці, так і для переосмислення та посилення власної ролі в новій системі європейської безпеки.

Ольга Будник, Анкара

Фото з архіву Євгенії Габер