У дослідженні проаналізовано 1143 вироки за 2025 рік із загальної кількості (3103) зареєстрованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Аналіз фіксує стійкі системні проблеми в застосуванні статті 111-1 Кримінального кодексу України.
Правова аналітикиня ZMINA Діана Депутат зазначила, що 2025 року стали домінувати вироки за частинами п’ятою та сьомою статті. Частка вироків, ухвалених у порядку спеціального провадження (in absentia), у цих категоріях справ перевищує 80%.
Також аналітикиня зауважила, що попри певні зрушення практика застосування запобіжних заходів залишається проблемною. Пріоритетом слідства є розслідування злочинів за частинами третьою-восьмою статті 111-1, а загальна кількість облікових проваджень за цією статтею скорочується.
“Заходом, що переважає, є тримання під вартою без визначення розміру застави. Водночас мотивування ухвали часто зводиться до посилання на ризики, передбачені статтею 177 КПК, або ж є просте копіювання мотивувань. Тривалість переважно від трьох місяців до трьох років. І є поодинокі випадки, коли особа на момент набрання законної сили вироку вже повністю відбула своє покарання”, — зазначила Діана Депутат.
Вона також звернула увагу на статистику виправдувальних вироків: із 3103 проаналізованих вироків, ухвалених з початку 2022 року, виправдувальних лише 11. Причому сім з них — рекордна кількість — ухвалено у 2025 році. Законної сили на кінець грудня 2025 року набрав лише один такий вирок, ще два — станом на березень 2026 року.
Діана Депутат, Онисія Синюк
Керівниця аналітичного напрямку ZMINA Онисія Синюк наголосила на фундаментальній проблемі самої законодавчої конструкції статті 111-1: відсутність правової визначеності у формулюваннях призводить до того, що суди не досліджують умисел заподіяти шкоду національній безпеці.
“Умисел суди, зокрема й Верховний Суд, переважно витлумачують із самого факту обіймання посади. Стаття не вимагає дослідження, яку роботу виконувала особа і який вплив мала ця робота: це взагалі може кваліфікуватися за іншою статтею Кримінального кодексу”, — пояснила Синюк.
За її словами, суди також використовують факт незалишення окупованої території як аргумент на користь наявності прямого умислу чи добровільності дій. “Важко сказати, як судді оцінювали можливість виїхати з окупованої території, але факт невиїзду використовується як аргумент”, — зазначила вона.
Аналітикиня також навела конкретний приклад непослідовної кваліфікації: в обох випадках ідеться про лісове господарство і керівну посаду, однак в одному провадженні вирок ухвалено за частиною сьомою (обіймання посади в правоохоронному органі), в іншому — за частиною п’ятою (обіймання керівної посади в окупаційній адміністрації).
“У вироку немає абсолютно ніякої аргументації, чому саме такі підходи обрано в кожному випадку. Водночас це критично важливо для призначення покарання: частина сьома — це до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна, частина п’ята — від п’яти до десяти років. Це непершочерговий і неодноразовий випадок”, — підкреслила Синюк.
Окремою проблемою дослідниці називають відсутність у законодавстві винятків для тих видів діяльності, які міжнародне гуманітарне право визнає необхідними на окупованій території: медичний персонал, рятувальники, комунальні служби, пожежники.
“Жодних винятків щодо цих видів діяльності в законодавстві не передбачено. Відповідно, вони ніяким чином не враховуються, коли розглядаються справи щодо тих, хто надає житлово-комунальні послуги чи є пожежниками-рятувальниками”, — наголосила Синюк.
Ознайомитися з повним текстом аналітичного звіту можна українською та англійською мовами.